Потрапила мені давече в руки газета "Праця". До газетно-друкованого слова я, у принципі, байдужий, але... чи Те робити було нема чого, чи те ще чого - розв'язав переглянути для загального розвитку. Відкриваю. В очі відразу кидається стаття "Куди ти, стежка, мене привела? Омани в лісі", що полягає з рад заблудлому в лісі туристові. " ПРО, - думаю, - цікаво. Почитаємо. Дивишся, що-небудь нове довідаюся". Поспіхом навіть обрадувався - мол, ніяких тобі маніяків, літаків і депутатів, за розум люди узялися, за справу. І я почав вчитуватися. 

У животі вагітної жінки розмовляють двоє пузожителей. Один з них - віруючий, інший - невіруючий.
Невіруючий: Ти віриш у життя після пологів?

Шарапов добре пам'ятав той день, коли прочитавши оголошення на стовпі, уперше прийшов у МУР, заявивши про себе, як про знавця блатний фени, відповів на всі подъебки капітана Жеглова й повалив на руку здоровенного здорованя Івана Пасюка. У той же день він познайомився з регулювальницею Варей Синичкиной. Йому завжди подобалися риженькие. По красномовному поглаживанию толстенного смугастого жезла Шарапов зрозумів, що Синичкиной він теж сподобався. Удалий був денек.

- Старший сержант 5 відділу ДПС Михайлов. Так, що отут у нас? Ага... Ясно.. Зрозуміло... Ооо... Хи-Хи. Бугага. Хм. Ну, розповідайте.

Ступінь мого долбоебизма в деяких питаннях досягає іноді неймовірних висот. Просто неймовірних. Зайшов у мене вчора із друзями розмова про способи дрочки. Усе згадали "американський пиріг" і "ковбасу", поржали, посміялися над ебанутостью диваків, які так дрочат. І отут один, сцука, негарна людина мала необережність заявити, що можна дрочити пилососом, мол, охуенно дрочится. Ми й над ним поржали, пояснивши, що фрикций-те не відбувається, а тільки усмоктування.

Жінки:  
1. Добратися до найближчого сервісу.  
2. Випити чашечку кава.  
3. Через 15 хвилин сісти в машину й поїхати далі.  
ВИТРАТА ДЕHЕГ:  
$20.00 - заміна масла.  
$1.00 - чашечка кава.  
РАЗОМ: $21.00  
Чоловіка: 

У мене є друг Сашка, який небайдужий до цього типу людей. Здається, не обманювали його самого, і начебто б немає в нього загостреного почуття справедливості, але от як тільки він бачить шахраїв, у нього відразу включається мисливський інстинкт. Наприклад, ідемо повз павільйони на ВДНГ із ним купувати відеокарту, а отут нас оточують аматори заробити із цими, знаєте, прасками й пилососами відомих фірм Panasonyx і Sumsang.

У черговий раз купуючи (природно, в "пірата", з лотка) новий фільм, я раптом згадав, що так було не завжди.
"Ека, здивував! - скажете ви. - Прогрес не варто на місці!"
Так я не зовсім про це, перегодите.

- Равнясь-Смирррна!!! Товариш майор, курс на ранкове розлучення побудований, за списком шістдесят три, у наявності….
- Аттставить! Вільно… Це што ж у нас таке получаеццо, товариші курсанти? А получаеццо в нас, товариші курсанти, туга, Блін. Палички, блін, значить малюємо… Букву «ге» спокійно бачити не можемо… Ну що ж, блін, поки не навчимося бачити спокійно букву «ге», курс буде тужити!!! - Майор Жога, по своєму звичаю перекосоебившись і прищуливши для пущею трансцедентальности лівий око, грізно блискав золотими зубами убік притихлого курсу, побудованого в коридорі в шеренгу по два. За спиною майора перебували двері його кабінету, на двері якого розташовувалася пластикова табличка:

От знову, як багато років тому, захлопую двері зі словами "я скоро, ма". Ще багато чого треба встигнути. Така традиція зложилася, порушувати не хочеться. Сьогодні ніч із другого на третє червня. На сходовому майданчику зустрічаюся з Ларіской.

У відпустку так в відпустку. е... воно все конем! Розв'язав з'їздити на півдня, дикуном. Поїду один. Наx... «пасажирів», тільки я й звіри. Куди ж я без них. Пропаду, до x... собачим! Ці не підведуть, допоможуть доброю радою, може, і покусають кого в критичній ситуації.  
- Я на літаку не полечу – сказала Маруська.  
- Поїзд і тільки – підтакнув Джекі.  
Завжди ці бестії мною помикають.  
Ну, отут уже ні чого не поробиш, поїзд так поїзд. Поїхав у каси, побрав квиток. Тільки от довелося купе цілком брати. Так воно й до кращого. Почнуть ще п... налюдях.  

Я живу на окраїні Битцевского парку в Москві. Пару років тому поруч із нашим будинком отгрохали нову вежу в 24 поверхи, зовсім загадивши вид з вікна. У вежу цю стали заїжджати люди, природно, не бідні. Одним з перших поселився новий росіянин (HР надалі) із зовсім божевільним бультер'єром. Цей цуцик і від народження не страждав людинолюбством, а цей недоумок ще спеціально його натаскував для підвищення агресивності.

Можливо, було дійсно не самою розумною ідеєю встромляти нашому шефові канцелярську кнопку в сидіння крісла. Ми адже не діти які, навіть Люська-Секретарка. Але ми це зробили. Сісадмин Васін притяг з будинку кнопку, і це, блін, була кнопка з великої букви – стара, іржава, величезна. У роки совка такими кнопками прихєрачівалі до цегельних стін стінгазети для стройбатовців. Ми прокралися в шефський кабінет, поки його власник бухав з віп-клієнтом у ресторані, і розмістили сюрприз у зоні посадки лівого полужопія. Розійшлися по робочих місцях і стали чекати новин.

Мій перший секс був незвичайний. Мені було 28 років і я був взросл тілом, а душею - дитина. Це було в неділю. Я по неділях відіграю у футбол і моторошно утомлююся. Футболістам геть наприклад спеціально говорять, що мол, перед матчем дружину не радувати!

Hедавно їхав на автобусі із друзями. Усі вони - студенти. Їдемо, бовтаємо, сонечко світить. Краса. І отут ідилію порушує жінка-кондуктор. Бабка, років 60. Підходить і говорить:
- Білетики проїзні пробивайте показуйте за проїзд.

Дід Тарас сидів за столом і щось дряпав на м'ятому клаптику паперу хімічним олівцем, періодично слинячи його в роті.
- Слишь, Тарас, ти б за водою сходив чтолі, - крикнула з кухні бабка Нюра.
- Так погодь, стара, колись мені, я крєотів складаю, - відмахнувся дід Тарс.
- Чаво? - здивована бабка заглянула в кімнату.
- Крєотів. Розповідь смішну. Для нашого сільського ентернет-порталу, - Тарас знову послюнявив олівець.
- А-А, ну пиши, пиши, - схвально покивала бабка Нюра, - Я потім почитаю. Може, цим буду, як його... А! Первонахом!

Було жарко... Плавився асфальт і мізки. Душу вимагала чогось високого й прекрасного. Напевно холодного пива... Але от лихо, моє фінансове становище сьогодні не дозволяло моїй душі не те що злетіти, навіть стрибнути. Убитий безвихідністю положення, заїжджаю у двір на своєму вірному ВАЗ-21063. От і Серега-Дружбан до мене йде...

Подали заяву, підготовка до весілля, усі дела, очікування… Тут треба врахувати, що ми жили в Пітеру вдвох, а всі родичи-батьки в іншім місті.
Отож живемо, готуємося, усі класно, у мене робота гарна, у нього чудова, ростемо карьєрно, родину, типа, будуємо, дітей плануємо, іпотеку побрати на квартирку, тому що доходи дозволяють. І от (як зараз пам'ятаю) настала чорна неділя! МІСЯЦЬ до весілля. Мій майбутній чоловік зібрався з ранку на роботу, тому що я себе погано почувала (!) і йому нудно (!).

Бабуся зручніше влаштувалася в кріслі, ненароком змахнувши на підлогу в'язання, і відкрила товсту порвану книгу.
- Ну, Миша, - ласкаво сказала вона деренчливим голосом, - давай сьогодні пограємо в загадки?
Онук, укрившись за горою дерев'яних кубиків, які він старанно розфарбовував маркером у чорний колір, підняв на неї хмурі очі й нічого не відповів. Підсліпувато зщулившись, бабуся перевернула кілька сторінок.

Ми збиралися йти в парк. Там були каруселі й тир. Я каруселей боявся, а в тирі боялися мене. Ну тому що гвинтівка в мене в руках ходила ходуном і літала літуном. І все боялися, що я потраплю в кого-небудь. А я намагався в мішень: у півника або гномика. Я безжалісний до півників та гномикім. Це в мене з дитинства.

Літо видалося печеним.
У залі сільського клубу було задушливо й напалено. Голова колгоспу, Степан Тимофійович, що сидів за столом на сцені, постукав ручкою по графину з водою.
- Тиша! Товариші, тихіше, будь ласка - голова спробував перекричати спілкувавшихся колгоспників.
Після декількох невдалих спроб це зробити, Тимофійович заблагав:
- Митрофанівна!

(*Пам'ять уже не жалить, думки не б'ють по руках*)
… На пригріві перебувати просто неможливо. Жара паралізує й позбавляє волі. Здається, що от-от стечешь у туфлі. Літні штани й світла футболка видадуться горою одягу й важать майже тонну. У тіні принаймні їдкий піт не ллється в очі й мир навколо не пливе. Але тіні на пероні ні, він увесь безжалісно прострілюється сонячними променями. Сховатися можна було б з тієї сторони складу. Але треба перебувати із цієї.

Дама:
- Не може бути!- Не може бути! Ми із чоловіком охоронялися!
Лікар (по звичці, навчений досвідом):
- Як? Презервативи, контрацептиви?
Дама:
- Ну, чоловік надягав презерватив, і в нас відбувався підлоговий акт. Конгеніально.

Сьогодні в метро якийсь японець стриманно посміюючись і вибачаючись на ламаному російському попросив дозволу мене сфотографувати.

Сантехник Михалич із помічником Віталіком установлювали новий німецький унітаз. Робота вже підійшла до кінця - чудо забугорной техніки монументально піднімалося в типовій убиральні, сіяючи білосніжним фаянсом і полірованою фурнітурою.

Справа була десь на близькому сході. Занадилися ізраїльтяни бомбити арабську пускову установку. Причому виходило y їх це досить вдало. Ідуть 12 Фантомів на малій висоті, ніхто їх не бачить.

Я люблю танцювати. Дочка говорить, що ми будемо ходити на дискотеки разом: мол, їй вік уже дозволяє, а мені ще дозволяє. Я сміюся, киваю головою, а сама згадую свою дурну й щасливу юність із репетиціями, виступами, танцями на столі й навіть на музичному стовпчику… Удвох… рок-н-рол… колонка метр на метр… весело…

Немає. Я не праг цього писати. Але скільки ж можна зрештою? Прийшов час розставити, нарешті, крапки над i. Про що піде мова? Тема не нова й майже вкрай побита й, видалося б, уже більше не про що говорити. Але я скажу. Я просто не можу більше мовчати.